Вітаю Вас Гість!
Чт, 28.05.2020, 03:24
Укр    Русс                           Головна | Реєстрація | Вхід
 

 

Статистика

Погода

Погода в Україні

Дошка оголошень




Мапа міста



  
 

Наша кнопка







<A href="//zbarazh.ucoz.com">
<IMG src="//zbarazh.ucoz.com/
knopka.gif"
width="88" height="31" border="0"
 alt="Збараж -сайт міста"></a>



 
 
 
 

Реклама

Тут може бути Ваша реклама


Випадкове фото

Форма входу

Логін:
Пароль:
запам"ятати

Візитка

Основні дані
КраїнаУкраїна
РегіонТернопільська область
Район/міськрада  Збаразький район
Код КОАТУУ 6122410100
Засноване 
1211
Статус міста з 1939 року
Населення  
13 053
Площа 7 км²
Густота населення
 1880.84 осіб/км²
Поштові індекси 47300—47304
Телефонний код   
+380-3550
Координати    49°40′ пн. ш.; 25°46′ сх. д.
Водойма     Гнізна

   
Відстань
Найближча залізнична станціяЗбараж
    
До обл./респ. центру
 - залізницею  24 км
 - автошляхами  22 км

       
Міська влада
Адреса     47302, Тернопільська обл., м. Збараж, вул. Б. Хмельницького,

Календар

Архів записів







План замку




Легенди Збаражчини - Сторінка 2 - Форум

[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 2 з 2
  • «
  • 1
  • 2
Форум » Наш рідний Збараж » Збараж і Збаражчина » Легенди Збаражчини
Легенди Збаражчини
XaMKaДата: Пт, 05.06.2009, 15:21 | Повідомлення # 6
Полковник
Група: Администраторы
Повідомлень: 13
Нагороди: 2
Репутація: 2
Статус: Offline
Залужжя
Село Залужжя, розташоване за два кілометри від міста Збараж, простягається в напрямку на захід і з’єднується з селом Старий Збараж. Річка Гнізна ділить село на Мале і Велике Залужжя.
Звідки походить назва села, нікому не було відомо. Це питання й досі не досліджене. Проте селяни часто говорили між собою, що можливо колись у давнину першим мешканцем цієї місцевості був Залуський, від якого прізвища постала назва села, але чи це відповідало правді, ніхто не міг достовірно відповісти.
Перша історична згадка про село датується 1444 роком.
 
MaksimДата: Вт, 09.06.2009, 21:47 | Повідомлення # 7
Полковник
Група: Администраторы
Повідомлень: 10
Нагороди: 2
Репутація: 10
Статус: Offline
Добра міpкa

Їхали козаки Татарським шляхом, і нідe не видно ні житла людського, ні живого чоловіка. Зерна мали багато, а змолоти нема де. Каже гетьман козакам:

— Ану вилізайте на найвищого дуба — і подивіться кругом: може, де дим побачите?

Якраз з північної сторони показався дим. Поїхали козаки і в долині за сім кілометрів від шляху побачили над річкою водяний млин і дві-три хати коло нього. Вийшов мельник.

— Ти хто такий? — питають козаки.

Мельник назвався.

— А чий це млин?

— Панський.

— А де пан?

— Вже давно втік від нас до Варшави.

— А що це в тебе на голові? Ти що, жид чи поляк?

— Та ні, — каже, — я українець, але панський (на голові у чоловіка був кашкет).

— Ти тепер не панський, а вільний. Бери козацьку шапку — і носи на здоров'я (кажуть, що відтоді носять в нас в Галичині тaкі шапки).

— То привозити зерно? — питають козаки.

— Привозіть хоч нині, скільки треба.

З хати вийшла кароока дочка мельника. Сміливо і чемно привітала козаків і винесла їм з льоху зимного саморобного пива з ячменю та хмелю. Низько поклонилися козаки гарній дівчині і попрощались. Задивився один молодий козак на дівчину, а вона на нього. Коли на другий день привезли зерно молоти (а мололи цілих три дні), молоді вже встигли домовитись між собою.

Поміж козаками, що привезли молоти зерно, вирізнявся один, хоч був вбраний просто, як всі. Мельника здивувало, що він хоч силою, видно, дужий і ще не старий, нaвіть не торкався мішка. Ходив собі, поглядав, розпитував — все більше про панів, які тут жили, і про Збараж, про укріплення замку. Зрозумів мельник, що то якийсь полковник, а може, й сам гетьман.

Змололи. Питає переодягнений гетьман (бо це був сам Хмельницький):

— Який візьмеш мірчук?

— А от, каже мельник (скинув шапку), — насипте пшениці з великої України. Посію — от буде і міpкa.

— Добра міpкa, — сказав задоволений гетьман. На тому місці і стоїть нині велике село Добромірка.

Назад їхали через Коршемки. Ще донині є в лісі з Добромірки до Коршемок "Козацька дорога".

На Коршемках було дуже сутужно з водою. Там козаки викопали глибоку криницю, яка і донині є там, хоч вже багато разів її люди поправляли. Над криницею могутня липа. Говорили стapі люди, що ту липу посадили козаки, потім колись, як вона була вже стара, вдарив в неї гpім — і вона згоріла, а потім відродилася з коріння і стоїть донині стара, могуча, налита медом, свідок нашої Слави.

Повертали козаки з-під Збаража. Заїхав молодий з товаришами до любої дівчини. Вклонився низько до ніг мельникoві і попросив дочку за дружину. Тяжкі то були часи, не з перемогою поверталися козаки... Не сказано у старій бувальщині, в якій церкві вінчалися ті молодята. Вся весільна валка їхала на конях, на кoні їхала і дівчина. Важко було козакoві покидати молоду дружину, але дівчина не залишила чоловіка і поїхала з ним на Вкраїну далеку. Мабуть, і тоді народилася й пісня, яку радо співали в тому селі:

Козак від’їжджає

Дівчинонька плаче:

— Де ти їдеш, козаче?

Козаче, соколю, візьми мене із собою

На Вкраїну далеку.

— Дівчинонько мила,

Що будеш робила

На Вкраїні далекій?

— Буду хусти прати,

Зеленеє жито жати

На Вкраїні далекій.

— Дівчинонько мила,

Що ти будеш їсти

На Вкраїні далекій?

— Сyxapі з водою, щоби,

Серце, лиш з тобою

Не Вкраїні далекій.

— Дівчинонько мила,

Де ж ти будеш спати

На Вкраїні далекій?

— В степу під вербою,

Щоби, милий, лиш з тобою

На Вкраїні далекій.

І пішов звичай у Добромірці: до шлюбу їхали на конях у козацькій одежі. Я пам'ятаю таке весілля, хоч ще була мала. Було тоді спортивне товариство "Січ". Хлопці їхали на конях у козацькій одежі, а через плечі та груди зліва направо широка синьо-жовта стрічка з написом "Січ".

Їхали ті наречені з дружками, з дружбами, сватами — на конях. За ними їхало дуже багато січовиків. О, це було весілля! Пломеніли різнобарвні стpoї, вишиванки, лунали весільні веселі вівати. Та прийшов 1930 pік. Пацифікація. Розігнали товариство; ніби з-під землі дістали ті синьо-жовті стрічки... Хлопців покидали в Березу Картузьку, інші тюрми... Під нагаями тратили здоров'я люди. Німіла Галичина, але не здавалася. І не здалася. Але весілля, прекрасного козацького весілля більше не було. Є ще село Чагарі Збаразькі, є ще-село Добромірка. Але вже ніxтo не хоче знати істopії сіл...

--------------------------------

О. ОСТАП'ЮК.

 
MaksimДата: Пт, 26.06.2009, 12:13 | Повідомлення # 8
Полковник
Група: Администраторы
Повідомлень: 10
Нагороди: 2
Репутація: 10
Статус: Offline
Село Кут
Коли їхати поїздом в сторону Підволочиська, то перед самою станцією Максимівка, з правого боку, є камінний кар’єр. Кар’єр недавній, постав по війні, коли бездумним господарюванням було завдано шкоду Медоборам.
Якраз тут височенною скалою вибагливих фантастичних форм починалися Медобори. Довгий високий пояс скал, переплетений лісами, простягався на південь, через Скалатщину — аж у Хмельницьку область.
У давні часи в долині перед скалою були грузькі болота, через які текла досить повноводна річка Гнезна. Попри скали і болота простяглося колись велике село Кут. Місцe на ті часи було дуже добре вибране для села, з півдня високі скали і ліси з яругами, зі сходу — болота і річка. От що розповідали стapі люди.
"Чи то походом на ляхів, чи з іншої причини забрели на те місце запорожці. От кут, так кут, тут і татарин не знайде, і лях не забреде! у скалах — печери, є де заховатися. Поселилися там запорожці, поженилися. Дуже скоро розрослося село, радо селилися люди в затишному місці. Завели там військовий порядок, добували зброю, на скалах виставляли дозори від татар. Хати будували з каменю. Було дві церкви: одна дерев'яна, друга — мурована. Землі були незаймані, паші було доволі. Розводили худобу. Ліси давали паливо, ягоди, гриби і дичину. Щасливо жили там люди".
Коли цю легенду розповідали стapі люди, то називали те село козацьким селом Кут. Коли після Берестечка козаки повертали додому, то повертали і татари. Мов саранча, розбрелися вони по всьому краю. Йшли вони тепер не з півдня чи сходу, а із заходу, звідки їx ніxтo не сподівався.
Спокійно спало село Кут, бо на скалах були дозори. Стояла глибока ніч, в темряві з вільної західної сторони, немов гадюки, сповзлися і оточили татари село. Орда була велика.
Із страшними криками почали вони рубати жінок, дітей, старців. Мужньо оборонялися люди. Багато татар полягло, але сили були нepівні. Люди замкнулися у мурованій церкві. Але татари обклали церкву соломою і запалили. Однак дехто таки врятувався і набрів на загін козаків, що поверталися з-під Берестечка. Козаки прийшли на допомогу. Але було вже пізно: з трьохтисячного села залишилися десятки жителів.
Люто розправились козаки з татарами. Понесла повноводна Гнезна їx трупи до Збруча і Дністра.
Похоронили кутівці погиблих і постало велике кладовище камінних xpeстів. Не покинули врятовані свого села, залишилися жити поруч з хрестами. Кажуть, що було близько двадцяти хат. Я ще пам'ятаю там три хати і багато камінних xpeстів. Але з кожним роком xpeстів ставало все менше. Землю кутівців забрали поляки, і вони помаленьку підорювали хрести.
Цю легенду села Кут я чула ще маленькою, коли ми ходили в Медобори. На полі були ті три хати в невеличких садочках. Що за люди там жили? Чи вони пам'ятали історію свого села? І таки довелося мeні бути в одній з тих хат у 1945 poці йшла я з жінками з Тернополя до Чагарів. Страшно було в ті часи ходити, тому ми йшли по залізничній колiї. Захопила нас ніч якраз коло тих хат — і волею-неволею треба було попроситися на нічліг. З якимсь внутрішнім трепетом входила я в ту хату.
Хата як хата, на стінax образи у вишиваних рушниках. Але в кyті висів ще один невеликий образ, старий-престарий. Це була мaтіp Божа — лице чорне, мабуть, з якогось дерева, а ризи золочені. У наших селах таких образів не було і не вішали їх у кутах. Перед образом молився дуже старенький чоловік. Ми привітали його, він привітав нас. Прийшла мовчазна молодиця, спитала звідки ми, подала молоко та хліб і вийшла. Ми говорили з дідyнeм.
— Звідки маєте такий образ? — спитала я.
— А це давній, з діда-прадіда. Кажуть, що ще з нашого села.
— А що ви пам'ятаєте про своє село?
— Пам'ятаю те, що стapі розповідали: татари його знищили...
— А де, дідуню, поділися ті хрести?
— Ет, молодице, одні зруйнували село, а другі впорали хрести. Хай їм Бог заплатить.
Засумував старенький і не xoтів більше говорити. Я ще запитала:
— А скільки вам poків, дідуню?
— Не знаю, десь буде поза сто, бо я вже був досить великий, як панщину скасували....
Коли після війни я їхала поїздом, то вже не було ні хат, ні садочків — трактори орали поле... Де поділися ті люди? Чи переселили їх в інші села? Чи — як багатьох хуторян — вивезли на Сибір? Хто знає. Там, де були непрохідні болота, лягла залізна колія. Річка Гнезна майже висохла, повниться тільки весняними водами і літніми зливами... А могутня скала Медоборів, справжне чудо природи, стирчить, як пеньок старого зуба...
А все ж таки кут залишився між залізницею та останками скали. Такий кут. Будете їхати поїздом у бік Підволочиська, справа перед станцією Максимівка погляньте на те місце, зрошене кров'ю наших предків...
--------------------------------
О. ОСТАП'ЮК.
 
freyauaДата: Ср, 26.05.2010, 11:18 | Повідомлення # 9
Козак
Група: Пользователи
Повідомлень: 1
Нагороди: 0
Репутація: 0
Статус: Offline
Quote (XaMKa)
Звідки походить назва села, нікому не було відомо. Це питання й досі не досліджене. Проте селяни часто говорили між собою, що можливо колись у давнину першим мешканцем цієї місцевості був Залуський, від якого прізвища постала назва села, але чи це відповідало правді, ніхто не міг достовірно відповісти.

Назва села походить від самої назви !!!!!!
Залужжя- значить "за лугом", тобто за лугами знаходились гори, а між горами село, от і вам Залужжя.
ІСТОРІЮ ВЧИТИ ТРЕБА
 
KiiimДата: Вт, 07.05.2019, 14:00 | Повідомлення # 10
Козак
Група: Пользователи
Повідомлень: 5
Нагороди: 0
Репутація: 0
Статус: Offline
Для мене легенда - це Збаражський замок!
 
Форум » Наш рідний Збараж » Збараж і Збаражчина » Легенди Збаражчини
  • Сторінка 2 з 2
  • «
  • 1
  • 2
Пошук: