Ще в указі є багато слушних зауважень і таких потрібних слів для наших, вже не молодих співвітчизників. Можна було б тільки порадіти з приводу такої зворушливої уваги першої людини у державі до всього, що пов’язано з Перемогою... Якби не разюча відмінність того, про що мовиться в указі, від буднів сьогодення.

Адже на Львівщині, до прикладу, планомірно й наполегливо, за підтримки, а то й з ініціативи, місцевої влади, нищаться будь-які матеріальні пам’ятки про борців з фашизмом у Другій світовій війні. У Дрогобичі демонтовано могилу Героя Радянського Союзу генерала Івана Васильєва, частина якого у 1944-му звільняла місто від фашистів. У Турці знесено пам’ятник герою-прикордоннику Федору Уланову. А містечко Комарно нещодавно здригнулося від наруги, вчиненої над військовими похованнями, якими пустили бульдозер, а потім всі вириті таким варварським способом кістки закопали в землю на якомусь закинутому цвинтарі...

Тоді сам Віктор Андрійович заявив, що бере під особистий контроль розслідування цього акту вандалізму, та за його цинічне вчинення так нікого й не притягнуто до відповідальності.

Німці до 60-річчя Перемоги відреставрували монумент свого воїна-визволителя з німецькою дівчинкою на руках (робота радянського скульптора Є.Вучетича) і, як нового, поставили на місце у берлінському Трептов-парку. А Львівська обласна рада перед черговою річницею цієї ж Перемоги спонукає депутатів Стрийської міської ради прийняти рішення про демонтаж пам’ятника радянському воїнові-визволителю, бо він, бачте, “символізує мілітаризм радянської епохи” і псує “архітектуру” Стрия... Це вже не кажучи про напівзнищений у Львові Солдатський меморіал та поруйнований Пагорб Слави.

Бої за “Розу” (такий оперативний позивний мало місто Лева у військовій визвольній операції) вели представники чи не всіх народів колишнього Союзу РСР. Без їхніх неймовірних зусиль і жертв у роки війни не було б нині й незалежної України. А так, в результаті Перемоги над фашизмом, Україна здобула можливість розвиватися в ранзі самодостатньої держави, однієї із засновниць ООН.

Визначну роль відіграла Перемога у долі західних областей України. Адже лише в результаті так званого визвольного походу Червоної Армії у вересні 1939 року було об’єднано всі етнічні українські землі. А вже у 1945-му статус цих земель було затверджено міжнародними угодами. І саме звідси пролягла дорога до проголошення незалежності у 1991 році.

Тому дивними, навіть безглуздими можна вважати недавні хуліганські вихватки окремих молодих членів Соціал-національної партії (нині ця політична структура трансформувалася у ВО “Свобода”) проти ветеранів Великої Вітчизняної війни під час їхніх походів вулицями міста з червоними прапорами. Молодики-радикали з люттю виривали тоді зі старечих рук знамена, під якими здобуто Перемогу над німецьким нацизмом. І вибороно, власне, навіть кар’єрне майбутнє для цих молодих людей, — сьогодні дехто з них став навіть народним депутатом України!

Натомість Тернопільська обласна рада звернулася до Президента Віктора Ющенка з проханням визнати “учасників дивізії “Галичина” борцями за волю України” (про це повідомила 30 квітня 2009 року львівська газета “Суботня пошта”). Та, неначе у відповідь на чергове намагання “відбілити” наших українських есесманів, в Росії готується закон, у якому передбачено караючу статтю (на 3—5 років ув’язнення) за реабілітацію нацизму і нацистських злочинців. За це на території РФ загрожуватиме тюрма і російським, і іноземним (з країн, що входили до колишнього СРСР) громадянам. Так що битва за Велику Перемогу триває! А всіх ветеранів, що доклалися до її наближення, вітаємо зі світлим Днем 9 Травня, який увійшов в аннали героїчної історії людства.

Володимир РУДЕНКО