Міжнародний день рідної мови – день підтримки мовного та культурного різноманіття та багатомов-ності– проголошений на ХХХ сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО у 1999 році. Відзначається щороку 21 лютого, починаючи з 2000 року. Оскільки з 6 тисяч розмовних мов світу близько половині загрожує зникнення, ЮНЕСКО прагне підтримувати мову як ознаку культурної приналежності особи.

Щорічне відзначення цього дня використовується для скерування уваги на меншини з менш ніж 10 тисячами осіб, що активно розмовляють мовою. Часто ці мови не передаються наступному поколінню і потрапляють у забуття.
Здавалося б, для держави з 46-мільйонним населенням, принаймні половина якого розмовляє українською мовою, з багатомільйонною україномовною діаспорою перспектива зникнення мови малоймовірна. Але це лише на перший погляд. Проаналізувавши мовну ситуацію в Україні за останні 18 років, доходимо невтішного висновку. Мова титульної нації у незалежній державі таки потребує захисту і навіть порятунку, адже її активно витісняє практично з усіх сфер вжитку мова російська.
Кілька україномовних західних областей виглядають дійсно як «останні з могікан», а далі на схід і південь – «русскоязычное население», непоодинокі представники якого публічно обурюються, що їх, бачите, примушують вивчати українську мову. Парадоксальна ситуація. Так уже склалося історично, що загрози нашій державності і мові у тому числі краще видно збоку, тобто з-за кордону.
Українці з діаспори докладали і докладають багато зусиль для утвердження української мови у нашій країні. Серед них вагоме місце посідає постать уже покійного канадського бізнесмена і мецената українського походження Петра Яцика. Те, що він зробив для України, ту підтримку, яку надавав нашій культурі, нашій мові, важко переоцінити. Яцик створював кафедри, інститути, фінансував наукові проекти – і лише таким бачив реальний внесок українців за кордоном в українську справу. Він спонсорував видання найважливіших книг з історії України, практично був фінансовим центром багатьох видань «розстріляного відродження», хоча на багатьох цих книгах навіть не було його імені як спонсора. Він думав про справу, а не про славу. А коли до книговидавництва приєдналися потужні міжнародні фінансові корпорації і книги почали видавати, він звернувся до дітей. Свої надії він покладав на молодь, яка виросте, пишаючись своєю культурою, літературою мовою і покладе край тій дивній ситуації, коли люди у своїй країні розмовляють мовою чужої держави, що, на думку Петра Яцика, страшенно неприродно.
Конкурс знавців української мови став початком самоусвідомлення нації.
Перший конкурс, організований Лігою українських меценатів і проведений у 2000 році, став тріумфальним для його учасників, їх батьків та вчителів. Та особливо щасливим був Петро Яцик. На жаль, до другого конкурсу він уже не дожив. З тих пір мовний марафон став носити його ім’я. За десять років конкурс здобув статус міжнародного. У восьмому, наприклад, взяли участь 23 країни світу, серед них вперше – Швеція та Китай. Нарешті й держава повернулася обличчям до конкурсу, взявши на себе його фінансування.
Десятий – ювілейний конкурс стартував у Миколаєві. Його організатори підкреслювали, що скрізь на українську мову є попит, особливо в молодого покоління.
Це доводять і наші юні земляки.
Уже вдесяте стала учасницею конкурсу одинадцятикласниця Збаразької ЗОШ №2 Катруся Єднаковська. Вона незмінно перемагала у районних етапах конкурсу, брала участь і в обласних, де також не пасла задніх, виборюючи 4-5 місця.
– Особливо мені подобається¸ – ділиться враженнями Катруся, – що у конкурсі ім. Петра Яцика усі завдання були творчими, а тестових зовсім не було. По-моєму, це й правильно, адже багатство мови іноді важко втиснути в рамки тестів.
Кожного року, крім 2010-го, було усне завдання. На підготовку давали всього кілька хвилин. Теми були досить складні – філософські, політичні. Такі завдання вимагають вміння швидко і стисло викладати свої думки.
Якщо Катруся – «ветеран» конкурсу, то третьокласниця цієї ж школи Віталіна Кокольська вперше взяла у ньому участь. І відразу ж виборола перемогу і в районному, і в обласному етапі конкурсу. А вже завтра захищатиме честь області у загальнонаціональному етапі конкурсу в Тернополі.
Спілкуючись з цією не по літах серйозною і розважливою дівчинкою, подумала, що у неї є шанси на перемогу.
Прикметно, що і Катрусі, і Віталіні любов до мови, її тонке відчуття, цілеспрямованість у досягненні мети прищепила перша вчителька Ганна Теодорівна Кулик. Про неї дівчата говорять з теплом і вдячністю. Ми ж плекаймо надію, що наша рідна мова житиме, адже молоде покоління її знає і любить